Реєстрація
Скільки вже будемо оглядатися на всі боки?

Скільки вже будемо оглядатися на всі боки?

12:29 21.01.2017
У Луцьку вже кілька років сперечаються, де поставити пам’ятник провідникові ОУН Степану Бандері. Хтось бачить Бандеру на площі героїв Небесної сотні біля міського РАЦСу, а хтось — у маленькому скверику біля вулиці його імені навпроти прокуратури. Щоб своїм революційним оком наглядав за нечесними на руку прокурорами. А скільки ще таких, хто взагалі проти , щоб такий пам’ятник у місті був. Бо не треба робити з Бандери ще одного Леніна. Що він взагалі зробив для України, якщо всю війну просидів у німецькому концтаборі?

Чому бабці на Поліссі моляться за «новомученика Ніколая»?

 

Депутати міськради на останній сесії знову відтермінували це питання і доля Бандери у Луцьку залишається поки що без відповідді. А я поставила б Бандеру на Київському майдані біля ОДА. І не тільки його, а й багатьох інших українців, які виборювали нашу незалежність. І встановила б його на місці тієї незрозумілої каплички, що називається пам’ятником борцям за волю і незалежність України. Досі не можу зрозуміти ідею цього монументу. Бо якщо державний герб України лежить біля підніжжя, а над ним височіють дзвони і хрест, то по кому подзвін? По Україні?

 

І поки ми сперечаємося, треба нам Бандера чи ні, на нашій землі виростають інші пам’ятники. Пам’ятник російському цареві Миколі ІІ поставили в селі Оленине мого рідного району. Стоїть він біля церкви. Батюшка поставив, бо є фанатом царя. Питала у сільській раді, чи радивсясвященик з парафіянами з приводу цього, бо церкву громада будувала і їй вирішувати, які пам’ятники і кому встановлювати. А що громада, коли батюшка сказав? На церковній території він має право робити що хоче. Та й люди були не проти.

 

 

 

Напередодні різдвяних свят була на ринку у Камені-Каширському. За прилавком кілька жіночок стали охкати й ахкати, коли вже та війна закінчиться «братоубийственна» і «за що там наші діти вмирають».

—Не закінчиться доти, доки ви не перестанете російських царів возвеличувати, — не витримала я, мимоволі втрутившись в їхню розмову.

—Цар Микола до лику святих занесений, він за віру постраждав! — заспівали у відповідь бабці.

—До лику святих якої церкви? Російської. А у нас начебто українська церква…

Примовкли. Про кумирів не сперечаються, але…Давайте всі почнемо встановлювати пам’ятники своїм кумирам. Комусь Сталін подобається, комусь Ленін, навіть у Гітлера є прихильники.

 

Навряд чи знають сільські жіночки, з якими мимоволі вступила у базарну полеміку, що «великомученик Микола ІІ» геть не білим та пухнатим увійшов в історію російську, не кажучи про українську. За Миколи російський царизм витіснив українську мову з усіх сфер життя українців. Із бібліотек вилучалося навіть Євангеліє в українському перекладі, офіційно ніби дозволене Синодом. Зрозуміло, що про українську мову у церквах не йшлося. На українські кафедри призначалися російські архієреї, а українських священиків відправляли у центральні губернії. Наслідки цієї «кадрової політики» ми відчуваємо й досі. Бо якщо і через сто років після смерті російського царату у волинському селі знаходяться фанати царя — його справа живе й процвітає.

 

Бабці у поліській глибинці навряд чи знають, що Микола ІІ своїм же народом був названий кривавим. Батюшка про це на проповідях не розкаже. І про Ходинське поле, де 14 травня 1896 року з нагоди сходження на імператорський престол Миколи ІІ у тисняві за безкоштовними харчами загинуло тільки за офіційними даними 1400 чоловік ( ось чому й досі в Росії на великі релігійні свята кидають у натовп якісь харчі, щоб люди за ними вбивалися — чисто російська традиція). Але це не завадило новокоронованому цареві продовжити святкування і на цьому ж полі прийняти військовий парад, а потім відправитися на бал. А ми дивуємося цинізму нинішнього російської влади. Є в кого повчитися.

 

Це з благословення «Ніколашки» військо розстріляло беззбройну маніфестацію робітників, які 9 січня 1905 року йшли до нього з петицією і проханням поліпшити життя. Ця подія увійшла в історію як кривава неділя. Попри різні її тлумачення факт залишається фактом: люди йшли до свого царя з церковними хоругвами і попом Гапоном на чолі. Сотні чи тисячі вбитих, ще більше поранених. Провокатор Гапон після цього кривавого місива в Петербурзі успішно втік за кордон.

 

Ось так «любив» цар свій народ православний. Геть як наш Янукович. Може і Віктора Федоровича колись до лику святих зарахують? Надійде команда з Москви, а тут, в Україні, є кому взяти до виконання. І будуть бабці молитися нашому «проффессору», який постраждав «за веру православную», бо він же так ревно молився у своєму Межигір’ї, обставленому старовинними іконами та Бібліями в інтер’єрі золотих унітазів. Зважаючи на рівень затурканості нашого люду, і такий розвиток подій видається не жартом.

 

Пам’ятаю, як під час виборів президента у 2010 році моя родичка, далеко не бабця, ледве очі мені не видерла за Януковича, бо в церкві агітували за Віктора Федоровича. На всі мої аргументи вона відповідала класичною фразою: «Ну подивись, який же красивий мужчина!» Про смаки не сперечаються, хоч я чесно намагалася. Навіть після Майдану, після пролитої крові і війни моя родичка думки своєї не змінила. А ми дивуємося, чому так живемо й чому нами правлять негідники, пройдисвіти і злодії. Головне, щоб красивий мужчина…

 

Українського націоналізму боялися як чорт ладану

 

Серед книг, які давно валяються на балконі і які хотіла здати на макулатуру, надибала нещодавно на дуже цікаву — «Русское православие: вехи истории», видану в Москві у 1989 році, тобто ще за радянської влади. Цікаво стало, як же совєти подавали історію РПЦ. Попри свій атеїзм і комуністичне виховання, радянські історики теж хворіли великоросійським шовінізмом. Починаючи від часів хрещення Русі у книзі фігурує тільки єдине визначення: церква «русская», і Софія Київська теж «русская», і князь Володимир. Хоч Москви і Росії як такої ще в зародку не було. Попри те, що в СРСР церква ніби була відділена від держави, насправді вона завжди була її додатком та одним з ідеологічних інструментів, починаючи з перших років радянської влади. І найбільше, чого боялися комуністи — виникнення національних церков на руїнах знищеної більшовиками Російської імперії. А українського націоналізму вони боялися як чорт ладану, тому й знищили руками вірнопідданих священослужителів українську церкву у самому зародку.

 

Ось як описують автори монографії знищення створеної у 1923 році Української автокефальної церкви: «Провозглашение украинской автокефалии было расчитано на то, чтобы посредством церковного сепаратизма отгородить украинский народ от братнего русского народа, совершившего социалистическую революцию. Ключевые позиции в УАПЦ заняли лица, враждебно настроенные к Советской власти и социалистическим преобразованиям на Украине: бывшие петлюровцы и деникинцы, члены распущеных буржуазно-националистичеческих партий, жандармы, полицейские и т. п. Лидеры и активисты украинской автокефальной православной церкви были уличены в таких противозаконных дейстивиях, как участие в контрреволюционной организации «Спілка визволення України» (СВУ), которая готовила вооруженное свержение Советской власти в УРСР. Узнав об этом рядовые верующие и лояльно настроенные священнослужители-автокефалисты потребовали созыва чрезвычайного собора (і ніхто не ставив питання про його канонічність чи неканонічність, партія сказала треба — церква відповіла: «Есть!» —авт.) , который состоялся в Киеве в январе 1930 года. На нем УАПЦ охарактеризовали как националистически-политическая организация СВУ, не имеющая права называться церковью. Поэтому, говорилось в соборном постановлении, чрезвычайный собор категорически осуждает всех, кто стал причиной превращения УАПЦ в контрреволюционную антисоветскую организацию, признает дальнейшее существование УАПЦ нецелесообразным и считает ее ликвидированной. После собора 1930 года приходы бывшей УАПЦ возвратились в русскую православную церковь и перешли под власть патриаршего местоблюдителя». Теж саме сталося і з автономією Білоруської церкви, яка проіснувала на чотири роки довше, ніж українська, до 1934.

 

Все не лояльне до СРСР не мало права на життя. «Я решительно осуждаю всякое посягательство на советскую власть, откуда б оно не исходило. Пусть все заграничные и внутренние монархисты и белогвардейцы поймут, что я Советской власти не враг. Я понял всю ту неправду и клевету которой подвергается Советская власть со стороны ее соотечественников и иностранных врагов и которую они устно и письменно распространяют по всему свету» — писав у своєму покаянному зверненні, надрукованому в «Известиях ВЦИК» вигнаний із престолу «неканонічним» собором 1923 року патріарх Тихон. Тільки після такого покаяння влада довзволила йому повернутися до керівництва російською церквою. Забули святі отці, звертаючись до своєї пастви с «душещипательными» словами з циркулярів ВЧК, про знищені й сплюндровані радянськими активістами храми, про вбитих священиків, про монашок, яких партійні активісти топили в громадських вбиральнях. Так відбувалося упокорення РПЦ радянською владою.

 

Це «по-братски», це по-російськи

 

Цю владу і сьогодні хвалить РПЦ. Патріарх Кіріл нещодавно заявив, що «советская власть не только не разрушала христианские основы, но и даже развивала их». Ніби не в моєму селі церква стояла із вікнами, забитими дошками, аж до середини 80-их! А скільки храмів було знищено взагалі.

 

Ніби не ця влада у 1918 розстріляла останнього російського імператора Миколу ІІ з родиною. Зате РПЦ канонізувала й занесла всю царську сім’ю до лику новомучеників у 2000 році І тепер бабці з мого Полісся моляться за «новомученика Ніколая». Може за це московський патріарх і співає сьогодні осану СРСР? До речі, якщо хтось думає, що у наших українських церквах звучить старослов’янська церковна мова, помиляєтеся. Бо ще архієрейським собором 1961 року РПЦ було дозволено чимало вольностей, зокрема, дозволено практикувати переклад окремих фрагментів богослужінь з церковнослов’янської мови на російську, чим і скористалася російська церква для подальшої русифікації національних меншин «на просторах великого и могучего Советского Союза», про відродження якого марить донині президент Росії Владімір Путін і його церква.

 

«Несмотря на государственный атеизм, советское общество сумело сохранить христианские корни и смогло избежать тех пагубных процессов, которые сейчас происходят в Европе и США», — ще одна цитата глави РПЦ. Головне у черговий раз кинути камінь в город ненависних «америкосів» і гей-Європи. Вони там геть загнили, а ми такі моральні! Не покинули православних братів-українців у біді ні в Криму, ні на Донбасі. Не пошкодували ні «Градів», ні «Смерчів», ні «Гвоздик» , ні танків з артилерією. Дарма, що лежать в руїнах міста і села Донеччини та Луганщини, дарма, що плачуть тисячі нових сиріт і калік. Головне — «защитили русскоязычное население». І сирійських дітей і жінок «захистили» від терористів , зрівнявши із землею сирійські міста й поховавши під руїнами тисячі безневинних мирних людей. Це «по-братски», це по-російськи.

 

Тільки за те, що путінська Росія і досі як жупелом лякає Бандерою своїх вірнопідданих, пам’ятники йому на українській землі треба ставити. А де — то вже справа громади. Бо якщо їхній цар стоїть у нашій поліській глибинці, то що заважає нам на своїй землі вшановувати своїх героїв?

 

До речі міністр закордоних справ Польщі нещодавно закликав Україну не відзначати у 2018 році 75-річчя УПА, бо «в обох суспільствах немає розуміння того, чим була УПА. Українці впевнені в тому, що повстанці воювали в основному проти «совєтів» і трохи проти німців. Але і Волинська трагедія навряд чи невідома. Треба винести з цього урок». Чому міністр хай сусідньої, але чужої держави має вирішувати за українців, що вони думають про УПА? Тим паче погрожувати, що коли дійде до масового відзначення 75-річниці повстанської армії, то «може статися так, що з Польщі туди вже ніхто не приїде». Українці не розповідають полякам, з ким боролася їхня Армія людова і Армія Крайова, хто палив українські села за Бугом, хто терором виселяв українців з предковічних українських земель. Хоча могли б.

 

Коли у 2009 році у Луцькому замку мали встановлювати дошку на честь гетьмана Івана Виговського, який працював у Луцькому суді і був намісником луцького старости, Міністерство культури України відмовилося погоджувати Луцькій міській раді дозвіл на її встановлення. Бо проти виступили посольства Росії, Польщі і … Литви. У них свої рахунки з нашим гетьманом, хоч пройшло вже 353 роки з часу, як Івана Виговського за підтримку антипольських козацьких виступів поляки засудили до розстрілу без суду і слідства. То скільки ще століть українці мають на всіх оглядатися й питати дозволу, кого їм шанувати, а кого ні? А дошку луцька влада встановила. Без дозволу і без погоджень.

 

А на цей знімок, де Владімір Путін чіпляє якусь нагороду митрополиту Київському і всія України Онуфрію, надибала в Інтернеті випадково. Судячи по знімку, ця подія відбулася ще до війни на українському сході. Залишу її без коментарів…

 

Ніна РОМАНЮК

 

 

Фото. Очень приятно! Царь.

 

 

 



Скільки вже будемо оглядатися на всі боки? У Луцьку вже кілька років сперечаються, де поставити пам’ятник провідникові ОУН Степану Бандері. Хтось бачить Бандеру на площі героїв Небесної сотні біля міського РАЦСу, а хтось — у маленькому скверику біля вулиці його імені навпроти прокуратури. Щоб своїм революційним оком наглядав за нечесними на руку прокурорами. А скільки ще таких, хто взагалі проти , щоб такий пам’ятник у місті був. Бо не треба робити з Бандери ще одного Леніна. Що він взагалі зробив для України, якщо всю війну просидів у німецькому концтаборі?
Ніна РОМАНЮК
Теги: Соціум Політика Право і закон


поряд з ним й гітлеру теж треба встановити. щоб коли будуть валити валили обох п дар сів одразу
10:50 03.02.17, Микола
Відповісти
Я уже посмотрел этот фильм на нормальном сайте, просто супер, не зря его так долго ждал! Кто ещё не видел, смотрим здесь, ребята - HD17.RU
23:20 04.02.17, yaroslawaleoefi@mail.ua
Якщо взяти до уваги історію, то матимемо, що всі проросійські керівники думають і керують за "накатаною" схемою. Причому схему випробовували впродовж віків.
17:18 22.01.17, Іван
Відповісти
Ніно, ви як завжди, точно в ціль! Цей матеріал треба роздрукувати і роздати перед сесією мудакам-депутатам Луцької міської ради, які знову зажовують тему виділення коштів на пам’ятник Степану Бандері.
15:48 21.01.17, Бандерівець
Відповісти
Коментар:
Ваше ім`я:
e-mail:
32+16=?
Ви незареєстрований користувач, тому коментар з’явиться після перегляду модератором. Зареєструйтеся, будь ласка, щоб мати можливість залишати коментарі без модерації