Реєстрація
Богдан ШИБА: «У нас на майдани і на вибори ходять різні люди. І ці паралелі не перетинаються»

Богдан ШИБА: «У нас на майдани і на вибори ходять різні люди. І ці паралелі не перетинаються»

11:50 25.01.2017
Богдан Шиба, колишній Луцький міський голова, частий гість на сторінках «Волинської правди» і як авторитетний експерт у різних сферах , і як людина, яка має чітку громадянську позицію. Попри те, що він в останні роки ніби стояв осторонь активного політичного життя, але з головою поринув у громадську роботу, очолював громадську організацію «Лучани». Та цього місяця він несподівано став директором ДП «Волиньстандартметрологія». Про це місце колись казали «хлібне», отож ми не могли не поцікавитися у Богдана Павловича про подробиці його нового призначення. А заодно поговорили про багато інших цікавих речей.

«Що, я такий дурний, що маю сидіти і чекати, що мені хтось щось принесе на тарілочці?»

 

— Пане Богдане, ваше нове призначення стало несподіванкою для багатьох. Хоча нічого й дивного ніби, ви чиновник з великим досвідом роботи. Але зробили достатньо велику паузу, займаючись понад п’ять років громадською роботою, беручи активну участь у революційних подіях на Майдані. Чому? Сьогодні набагато цікавіше працювати саме у ніші розбудови громадянського суспільства…

 

— Цікавіше, але це затратно. І треба ще жити за щось, я ж не за святим духом живу. Так, я не вибагливий чоловік, автомобілів, дач, палаців не потребую. Маю квартиру, хоч кредит ще не виплатив. Але життя стає дорожчим і дорожчим. А щоб займатися громадською роботою, треба вкладати, бо це коштує грошей. Я багато років пропрацював на високих посадах, багатим не був, але й бідним теж. Та мої заощадження вичерпалися, а зважаючи на нинішню економічну ситуацію, треба якось заробляти гроші. Моя нова робота не заважатиме мені займатися громадською діяльністю у вихідні дні чи після роботи. Я без того не можу. Тепер, принаймні, буде легше це робити.

 

— Луцькі обивателі вмирають від цікавості, як же вам вдалося цю посаду отримати? Хтось допоміг чи самі?

 

— Звичайно, що допомогли. Хіба зараз можна якусь посаду просто так отримати? Грошей не платив, бо їх не маю. А чого б не скористатися протекцією своїх друзів? Що, я такий дурний, що маю сидіти і чекати, що мені хтось щось принесе на тарілочці? Я можу повноцінно працювати, приносити користь державі, то чому цього не робити? Грошей не маю і запропонувати їх нікому не міг. Єдине, що міг — запропонувати свій розум і досвід. Добре, що знайшлися люди, які це цінують.

 

— А якби мали гроші, запропонували б?

 

— Та я їх ніколи не мав! Кажуть, якщо до 50 років не заробив грошей, то вже й не заробиш. Мені вже трохи більше, ніж п’ятдесят. Та вони мені і не треба. Почуваю себе комфортно, коли грошей рівно стільки, скільки треба на необхідніше. Мені не хочеться сидіти, маючи освіту, досвід і дивитися на все це, коли можу працювати.

 

— Дехто подумав: напевне Шиба пішов державну пенсію собі заробляти…

 

— До пенсії мені ще тягнути й тягнути! А пенсія добра мені гарантована і так. Бо маю достатньо стажу, десь 25 років державної служби. Плюс був депутатом місцевих рад 5 скликань, двічі обирався на виборну посаду у місцевому самоврядуванні: у 1994 році — головою районної ради і в 2006 році — Луцьким міським головою. За всіма параметрами пенсія держслужбовця мені забезпечена. За пенсію я не переживаю, до неї ще жити й жити. У мене таке враження, що чим ближче я до неї наближаюся, тим далі вона віддаляється. І її взагалі можуть ще скасувати. Тому я про те навіть не думаю. Я звик працювати, не оглядаючись на такі речі, як особисте життя чи пенсія, майбутнє. Всі ці роки, коли здав пост Луцького міського голови, продовжував працювати над собою, вивчати, давати якісь пропозиції. Поки був депутатом міськради, подавав багато конкретних депутатських запитів не заради піару, бо я ніколи не піарився. Зараз активно співпрацюю з державними органами та організаціями, які займаються проблемами децентралізації влади. Бо вважаю, що це ключове питання. Щоб побудувати нормальну державу, нам треба зробити самодостатнє базове самоврядування. А в нас все пішло трохи не так. Хочуть створити міцні територіальні громади і паралельно міцне регіональне управління, не розуміючи, що це антиподи. Бо коли область починає тягнути ковдру на себе, то селам, селищам і містам мало що залишається. Разом із фінансовою ковдрою й ініціатива забирається. Тому аналізую всі процеси, що відбуваються у нас в області, даю свої пропозиції у центральні органи влади, у Кабмін зокрема. Поки що до них мало хто дослухається, думаю у мене вистачить часу й дурості, щоб ще більше людей довкола себе зібрати, щоб ще вагоміше доводити свою позицію. Тому не збираюся покидати громадської роботи і буду впливати й надалі на ці процеси.

 

Як поведуть себе будинки через п’ять років на таких грунтах — ніхто не знає

 

— Попри те, що державний механізм сьогодні розбалансований до межі, а ситуація у стосунках між різними гілками влади нагадує якесь колективне безумство, однак ви відважилися знову стати державним службовцем…

 

— Це не державна служба. Це державне підприємство, яке працює на умовах госпрозрахунку і не отримує державних коштів з бюджету, а заробляє саме. Може й тому наважився. Бо йти зараз на державну службу ризиковано. Відповідальність велика, і сам не знаєш за що і коли. А тут якраз така структура, яка ще глядить закон і державні стандарти та ще й заробляє сама, не жебраючи з бюджету. Бо там і без нас вистачає їдоків.

 

— У нас ще дотримуються стандартів?

 

— Не дуже, але будемо старатися. На жаль законодавство змінилося так, що багато речей, які жорстко регулювалися державою, відпущено, так би мовити на добровільні начала. І це закінчиться великим проблемами.

 

— До прикладу?

 

— Будь ласка. Візьміть найнеобхідніше. Сьогодні ніхто не може сказати, в тій ковбасі, яку їсть проста людина, є м’ясо чи нема.

 

— І ваша служба не може?

 

— На жаль. Наша служба проводить лабораторні дослідження, але контрольних функцій вже немає. Новим законодавством, прийнятим декілька років тому, із центру стандартизації і метрології знято функції контролю за держстандартами. Тепер це добровільна послуга, яку ми можемо надавати. А прийти й проконтролювати, чи дотримуються ці стандарти, не можемо. Це має право робити лише новостворена Головпродспоживслужба, а вона організовується вже скільки часу і ще повноцінно не функціонує. І вийшов такий тривалий люфт, а ви ж розумієте, що в таких умовах добра чекати не доводиться. Бо за час цієї невизначеності все зійшло з різьби. І це стосується не лише якості харчових продуктів, а будь-чого. Автомобілів привозних з-за кордону, якості будівництва. В Україні сьогодні відсутній обов’язковий державний контроль за якістю будматеріалів і самих будівельних робіт. Цегельний завод пише собі якусь марку цегли і ніхто не перевіряє, чи відповідає це дійсності. Про розчин і бетон я вже мовчу. Тобто така ситуація, що була в Луцьку на вулиці Рівненській, 109, коли завалився цілий під’їзд будинку, може статися будь-де.

 

— Не лякайте!

 

— А чого не лякати? Треба лякати. Ви ж бачите, у місті як гриби ростуть нові житлові будинки. Багато з них будується за допотопними технологіями, використовуються неякісні, несучасні будматеріали. Якщо наші провідні будівельні компанії, чи то «Луцьксантехмонтаж» чи домобудівельний комбінат будують за сучасними технологіями, бо добре розуміють, що їм тут жити, то всі решта, особливо з гучними назвами європейськими — там можна чекати проблем. Там ніхто не перевіряє, чи відповідає фундамент необхідним вимогам. А у Луцьку вже мало земельних ділянок, де міцні материкові грунти, щоб можна було поставити звичайний збірний фундамент із залізобетону і будинок стоятиме сто років. Більшість грунтів — це плавуни, а вони непередбачувані. Там треба сучасні палі, сучасні фундаменти робити, а не стандартні, як робиться. Як поведуть себе будинки через п’ять років на таких грунтах — ніхто не знає. Якби ще будували 4-5 поверхові, ще можна було б щось поправити, врятувати від біди великої. А то будується 10 поверхів без будь-яких розрахунків і без будь-яких гарантій.

 

— А що ж робить архітектурно-будівельний контроль?

 

— Державний архібудконтроль має право здійснювати контроль лише над документацією, тобто чи відповідає проектно-кошторисна документація нормам законодавства і державним будівельним нормам.

 

— Але ж хтось дає дозвіл на таке будівництво, зокрема, управління архітектури міськради…

 

— Дозвіл на будівництво видає якраз держархібудконтроль, який перевіряє папірці і більше нічого. Контролю за якістю будівництва і будівельних матеріалів немає. Тільки фірма, яка будує і якщо вона себе поважає, може замовити лабораторне дослідження і підтвердити якість матеріалів. Як робить це, до прикладу, Луцький домобудівельний комбінат, який має свою лабораторію і досліджує зразки цегли та бетону. І може представити всі сертифікати та гарантувати, що матеріали справді можуть служити сто років.

 

— А хто в радянські часи займався таким контролем?

 

— Держстандарт, тобто наша структура. Кожен цегельний завод мусив здавати зразки на дослідження і фахівці видавали сертифікат якості. А зараз структура, в якій я працюю — це відповідальність без можливостей. Бо заставити когось перевірити якість будматеріалів ми не можемо. Тільки на добровільних засадах, якщо замовник захоче. Той хто хоче мати якість — сам це робить. А той, хто не хоче, то він і говорити не буде. А ви знаєте, хто зараз приймає новозбудовані будинки в експлуатацію? Донедавна ще це робила спеціальна комісія, куди входили представники всіх відповідних інспекцій та служб. Тепер це робить сам… замовник будівництва. Сам будує і сам у себе приймає. Заніс в держархібудконтроль декларацію про завершення будівництва — і все на тому. Маєш гроші — за хабарі купив земельну ділянку, архітектор за дешево і сердито намалював проект, отримав декларацію на початок робіт — і будуй. Раніше треба був дозвіл на початок будівництва, а тепер нічого не треба. Ніхто не питає, що ти будуєш і не спитає, бо сам у себе приймаєш те, що збудував.

 

— А ми то думаємо, як можуть з’являтися у місті еліти-центри! Дивна ситуація, якщо не сказати більше…

 

— Ніби спростили для бізнесу всю процедуру, прибравши корупційну складову, але ускладнили життя людям. Бо ми не знаємо тепер, в якому будинку живемо, на якій машині їздимо, що їмо. Так само відбувається випробування якості автомобілів, особливо тих, що були у використанні і завозяться з-за кордону. Зараз ці випробування проводять приватні лабораторії. Ви ж розумієте, як це робиться. Заплатив споживач гроші, печатки проштампували і вперед. Що стосується харчових продуктів, то якщо Головпродспоживслужба запрацює на повну потужність і ми будемо тісно співпрацювати, використовуючи всі можливості наших лабораторій хоч на 50 відсотків, то результати будуть. А по всіх інших галузях все набагато складніше. Страшно те, що все це має робитися на свій страх і ризик, на голому ентузіазмі. Замість того, щоб жорстко забезпечувати якість харчових продуктів, будівельних робіт, всіх товарів, починаючи від автомобілів і закінчуючи дитячими іграшками, закон прибрав функцію контролю взагалі, не лише з нашої структури. Бо за двадцять років незалежності контролюючі організації замість того, щоб контролювати якість, просто заробляли гроші. Вони мали невелику зарплату і заробляли собі на хабарах і поборах. І настільки всім допекли, що законодавець прибрав їх від цього корита, але при цьому зруйнував систему контролю повністю. Тобто з водою вихлюпнули й дитя. І тепер проблема з’явилася у споживача, який не може бути впевнений в якості товару чи послуги, які він придбав чи отримав. Сьогодні ніби пробують щось робити, але все втрачено. І цим обов’язково скористалися. Кругом повно товарів, якість яких невідома і взагалі невідомо, чи вони не становлять небезпеки для споживача. Ніхто цього не скаже. А люди купують, бо їсти треба, купівельна спроможність населення впала абсолютно.

 

— Зате хтось на цьому заробить свої мільярди…

 

— От тому я наважився піти на таку роботу. Не з огляду, щоб покерувати, а спробувати скоординувати дії державних структур заради національних інтересів. І для цього маємо використати всі служби та державні підприємства. Якщо ми не налагодимо роботи, щоб підштовхувати виконавця до якості, то нічого не буде.

 

Вони бояться одного — позбавлення тих повноважень, які дають їм заробляти

 

— А як його підштовхнути? Може більше говорити про це публічно?

 

— Публічність сьогодні вже нічого не дає. Про факти корупції говоримо щодня, а що це дало? Що. За два останні роки, коли ведеться начебто непримиренна боротьба з корупцією і хабарництвом, когось покарали? Я не кажу, щоб посадити когось довічно. Але якщо набрався хабарів на мільйони чи мільярди, і якщо затримали чи заарештували, то порахували, скільки він вкрав і на цю суму накласти штрафні санкції. І більше ні на крок не допускати таку людину до державної служби. Не можеш чи не хочеш заплатити — сідай у тюрму. А у нас як вийшло? Навесні 2015 року Верховна Рада в черговий раз удосконалювала законодавство по боротьбі з корупцією. І в тому законі, який прийняли в 2014, був пункт про те, що будь-яке порушення антикорупційного законодавства є адміністративним або кримінальним діянням і карається через суд. І було написано: після встановлення судом факту корупційного діяння людина повинна протягом трьох діб бути звільнена з посади. Навіть депутат місцевої ради, якщо встановили, що він мав конфлікт інтересів, голосував за надання земельної ділянки своєму сватові чи братові, і суд це встановив — будь-ласка, плати штраф і через три дні тебе позбавлять повноважень чи посади. Наші чиновники й депутати нічого не бояться,бо хто ж їх посадить, вони ж пам’ятники! Вони бояться одного — позбавлення тих повноважень, які дають їм заробляти. І оцей пунктик в законі був для них дуже болючий. І всі стали думати, як з цього вийти. І поки формувалися нові антикорупційні органи, вони так акуратно внесли зміни в закон і це звільнення вже не стало обов’язковим. Воно можливе, якщо таке ж порушення вдруге впродовж одного року і т. д. Тобто акуратно все підчистили і тепер наше законодавство антикорупційне, сучасне, гарне, Венеціанська комісія його хвалить, всі хвалять. Воно красиве, але малоефективне. Бо чиновник наш найбільше боїться звільнення від тої посади, де зарплата 1600 гривень, але можливості для корупційного заробітку дуже високі.

 

— Зате взялися підвищувати зарплати, щоб не було спокуси брати хабарі…

 

— Щоб не було спокуси брати хабарі, найнижча зарплата місцевого чиновника має бути не менше 10 тисяч гривень, і це ще не є гарантією. Але таких можливостей бюджет не має, тому це фантастика. Боротися з корупцією, підвищуючи заробітні плати, можна лише паралельно із проведенням серйозних економічних реформ, що дають серйозний ріст виробництва, щоб у бюджеті були гроші. Якщо ж просто підвищувати зарплатню, то це призведе лише до зростання інфляції.

 

— Від підвищення мінімальної зарплати до 3200 гривень теж можна цього чекати?

 

— У принципі це розумна ідея, але вона має реалізовуватися комплексно. А не просто так, взяли й вирішили підняти мінімалку з 1 січня, а 16 треба платити аванс і ніхто не знає, як це робити. Підприємства ще якось викрутяться, придумають, а місцеві бюджети? Деякі з них ще не затверджені, а вже треба аванс заплатити. Якщо бюджет не затверджений, то працюють за минулорічними показниками, тобто бюджетні призначення минулого року ділиться на 12 місяців і виходить призначення на січень 2017. А нараховувати треба значно більше. Чим покривати різницю? Казначейство не дасть ні копійки більше. Ось вам вже перша проблема. Зрозуміло, якось з неї викрутяться, але користі роботі це не приносить. Замість того, щоб працювати повноцінно, люди думають, як викрутитися. Хоча ідея сама по собі хороша, мінімальна зарплата має зростати, бо за показниками економіка дає ніби плюси, хоч в основному за рахунок інфляції. Але всі мають над цим працювати, не лише прем’єр-міністр озвучує й бере на себе відповідальність. Потім показуватимуть на нього пальцями: «Так це ж він казав!», а всі будуть ні при чому. Вертикаль влади не працює повноцінно, тому рішення виконуються не так, як треба. А потім хто буде винен? Прем’єр.

 

— У прогнозах політологів вже проскакує думка, що навесні Президент пожертвує і Володимиром Гройсманом…

 

— Така жертва може бути ще один раз. Пакетики від простуди, що ми вживаємо при простуді, можна випити один раз, два, поки ще не дуже взяло. А коли вже втретє візьме, то це не допоможе, треба серйозно лікуватися. Так само і зі зміною прем’єра. Ну ще раз поміняють, а далі це не допоможе. Має бути системна робота, а не так, що він — прем’єр і хай віддувається. На нього все звалимо у разі чого. Хоча Володимир Гройсман абсолютно тямущий господарник, знаю його ще як міського голову Вінниці. І з огляду на свій досвід роботи міським головою можу сказати: якщо в місті ти можеш всіх заставити працювати системно і добиватися результату, то в уряді це зробити надзвичайно складно. Бо там дуже великий клубок інтересів різних. Хоча служби папери тобі пишуть, постанови приймаються, нібито все робиться. І що з тої постанови? Пам’ятаєте, Юрій Луценко навесні 2016-го приїжджав і обіцяв бурштинову проблему вирішити? За місяць Верховна Рада видасть закон, він буде чітким, прокуратура долучається, СБУ з МВС долучаються і ми наводимо порядок. Навели порядок? Навіть закон не спромоглися прийняти. А чому? Бо так краще. Якби й прийняли, то підсунули б тихенько два пунктики, як в антикорупційний закон, і все. Тому дійсно сьогодні прем’єр-міністру не позаздриш. Бо вертикаль виконавчої влади розбалансована, розгвинчена, всі собі працюють на свій страх і ризик, як уміють і знають, а результату спільного немає.

 

«А от на роль негідника не підійшов»

 

— З вами склалася трохи дивна ситуація. Ви активний учасник двох українських революцій. Якщо після Помаранчевої революції ви працювали в команді реформаторів-переможців, отримавши високу посаду першого заступника голови Волинської облдержадміністрації, то після революції Гідності ви чомусь не потрапили у владну обойму. Тільки ось тепер отримали хлібне колись місце. Чому так сталося?

 

— Якщо бути точним, то трьох, а не двох революцій, бо у вирі революційних подій я з 1989 року.

 

— І революція на граніті у вашому послужному списку є?

 

— У нас була революція не на граніті, а на асфальті Турійського району, однак. Революція Гідності суттєво відрізняється від Помаранчевої, тому що після неї не відбулося суттєвих змін у суспільному чи державному устрої України. Через те кажу, що вона тільки починається. А у 2006 році зміни відбулися. Може не всі їх помітили, але з 1 січня 2006 Україна стала парламентською республікою, тобто змінився режим управління державою. А до цього була президентська кучмівська республіка й всі це знали. Тобто дійсно це була революція. І тоді відбувся природний процес приходу до влади тих людей, які її задумали. Зараз розказують всілякі байки, що революції можна здійснити з Америки, Росії, це просто несерйозно. Якийсь поштовх чи допомога може бути. Але революції не робляться за вказівкою звідкілясь. У 2004-2005 роках у мене була унікальна роль. Оцей афоризм, що революції задумують романтики, роблять фанатики, а результатами користуються негідники, то я мав щастя бути у всіх трьох цих іпостасях відразу. Тоді як у 1989-1991, так само як і в 2013-2014, революція тільки починалася. У 1991 році було формальне проголошення незалежності, а при владі залишилися фактично ті самі люди. Система влади була радянською, за формою була ніби українською, а за змістом тією ж радянською. Тому і після тої революції залишився тим, ким був. І лише у 1994 році, коли після серйозної політичної кризи вперше проводилися вибори голів сільських, районних і обласних рад, я пішов на ці вибори й люди обрали мене головою районної ради. У 2014, оскільки система теж зовсім не змінилася, мені випало побувати тільки у перших двох іпостасях: романтика, який впродовж трьох років все це задумував, і фанатика, який незважаючи на те, що вже не 17 років, одним з перших поліз на барикади. А от на роль негідника не підійшов. Мій тато колись вчив, коли я був ще малим: краще своє віддай, а чужого не бери. Краще з голоду помирай, але ні від кого нічого не відбери. Тому, напевне, і не підійшов цій владі. І не підходжу до цього часу. А підійду, якщо система зміниться по суті. А вона мусить змінитися, бо так люди жити довго не можуть. Тільки активніші, побачивши, що тут діється, виїхали за кордон. Але ж всі не можуть виїхати. Більшості треба жити тут.

 

— На жаль ця проблема особливо стосується Волині, бо наших земляків за два останні роки стільки поїхало у світи заробляти. Де не почуєш, всі або в Польщі гарують, або ще десь...

 

— Кілька днів тому в голові народилася ще одна теза, якою хотів би поділитися. У чому ключова проблема нинішньої української суспільно-політичної ситуації? У нас на майдани і на вибори ходять різні люди. І ці паралелі не перетинаються. Одні люди активні, а їх від 7 до 15 відсотків, які беруть участь у революціях, майданах, які сьогодні перейшли в категорію волонтерів, добровольців, але їх тільки максимум 15 відсотків. Решта 80 — це люди, які ходять тільки на вибори й питають, що ти нам даси. Тому результати Майдану і результати виборів протилежні. Тепер теж дехто хоче дочасних виборів. Ніби нормально, бо в демократичній країні іншого способу розрулювання ситуації як дострокові вибори немає. Навіть якщо їх треба проводити кожні півроку. Але це вибори за цивілізованими правилами. Якби ми знову не повернули мажоритарну, не ускладнили систему виборів, яка дала велику корупційну складову і яка істотно впливає на результат виборів, можна ще було б про вибори говорити. Бо ж ніщо не залежить від людини, від її позиції, біографії, знань. Все залежить від того, хто що дав і скільки проплатив. І ті активні люди, які могли б категорично змінити результат виборів і повпливати на тих людей, які тільки ходять на вибори, щоб заробити, але при цій системі вони не можуть ні на що впливати. Тому вони спокійно їдуть за кордон і заробляють собі на життя. А ті, хто ходить на вибори, й далі все вирішують. Мало дають, але дають, і вже до того звикли. Тому у нас відбувся розкол в суспільстві не на схід і захід, не на лівих і на правих, а розкол на дві категорії людей: майданівців і виборців. Це проблема, без подолання якої ми не вийдемо з глибокої суспільно-політичної кризи.

 

А ми не можемо собі дозволити написати, що захищаємо українців на своїй території, на території своєї незалежної держави? Вибачте.

 

— Тарас Стецьків в нещодавньому своєму інтерв’ю одному з видань зробив невтішний прогноз: якщо оця активна частина суспільства волонтерсько-добровольча з середнім класом не візьмуть ситуацію в країні під свій контроль, то Україна не має шансу зберегтися як держава. Ви поділяєте його песимізм?

 

— Так, вона не матиме шансу. Бо навколо дуже серйозні гравці. Щоб ми не казали, але з одного боку — Російська імперія, вона відверто імперія і цього не приховує. Вона так побудувала свою національну політику й закріпила це в своїх офіційних документах. Поруч з нами — Річ Посполита. Реально демократична сучасна держава, але в глибині душі — імперія. Поляки завжди мали імперські цілі. Україна ніколи не ставила за ціль «від можа до можа», а Польща завжди. І те, що ми кажемо про непорозуміння щодо Волинської трагедії — це просто один із пунктиків цієї імперської політики. Так само як Росія розказує про «притиснение русскоязычного населения», про те, що бандерівці на Західній Україні винищили ледь не цвіт російської нації. Це звичайна імперська політика, щоб позабивати кілочки й претендувати на території. А ця емоційна хвиля, що піднялася у польському суспільстві довкола УПА, мовляв, це окремі політичні сили на цьому спекулюють. Та які окремі, якщо провладна політична сила і це все одягається в одіж закону. Ще декілька місяців і за невизнання УПА злочинною організацією або за невизнання Волинської трагедії геноцидом поляків буде кримінальна відповідальність. Я завжди їду до сусідньої держави, з якою я дружу все своє життя, польську мову знаю, польську культуру знаю, грубо кажучи, віршів Адама Міцкевича знаю на пам`ять набагато більше, ніж більшість поляків. Але там я скажу, що Степан Бандера для мене — національний герой. Що українська повстанська армія — це борці за незалежність. Так, вона була разом з волинськими селянами, захищала їх і навіть нападала разом з ними на польські колонії, на осади польські, які у 20-х роках відібрали в українських селян найкращі землі. Подивитися на статистику, скільки поляки відібрали у 20-30 роки найкращих земель у волинських селян — і все стає відразу зрозумілим. Десь нападали першими українці, десь поляки. УПА хотіла чи ні - мусила захищати своїх людей. Так, це воєнний злочин, але злочин обопільний. І ще одне: Пілсудський у 1930 році підписав указ про пацифікацію і було дано розпорядження польському війську здійснювати пацифікацію мирного населення в українських селах. Що це означає? Оточували село, заарештовували всіх активістів і просто били. Це була державна акція з участю військ, тобто застосування у мирний час армії проти мирного населення та ще й етнічно окресленого. Оце геноцид чистої води! Так, кожен, хто вбив іншого, злочинець. Але не можна всю провину покладати на структуру, що займалася національно-визвольною боротьбою у воєнний час, ще й називати це геноцидом. Бо казати, що УПА здійснювала геноцид, коли це була добровільна повстанська структура без держави — абсурд. Але ці речі доводяться до абсурду. А чому? Тому що активні польські патріоти бачать, що ситуація в Україні дуже нестабільна, що національний інтерес української держави не окреслений, Україна тільки реагує на наслідки рішень інших держав, немає своєї окресленої активної політичної лінії з окремих питань. Ну розвалиться з часом, то чого нам не забрати своє? Це всього-навсього імперські амбіції. Ми повинні це розуміти і не боятися цього говорити. І приймати відповідні рішення, відстоювати свій національний інтерес. А українці від хорошого життя вже й карти поляка собі поробили. У Закарпатті маємо десятки тисяч громадян, які мають громадянство Угорщини, на Буковині — теж десятки тисяч мають паспорти Румунії, хоч подвійне громадянство у нас заборонене. Чим це відрізняється від політики Росії десять років тому, коли у Криму і на Донбасі люди мали російські паспорти? Нічим, просто тут ще не стріляють. Тенденції ті самі. І українська держава не реагує на це ніяк. І тут очевидне пояснення. Але ми офіційно цього не декларуємо,хоча це має бути задекларовано. Так, як Росія пише. Воєнна доктрина Росії передбачає навіть використання атомної зброї для захисту своїх російськомовних громадян на території будь-якої держави. А ми не можемо собі дозволити написати, що захищаємо українців на своїй території, на території своєї незалежної держави? Вибачте.

 

— На завершення трохи провокаційне питання. Чи немає бажання балотуватися ще раз на посаду Луцького міського голови? Уже все знаєте, вмієте, могли б доробити те, що не встигли…

 

— Є бажання балотуватися на посаду Президента України. Жартую. Двічі в ту ж саму воду? Хіба у випадку крайньої необхідності. Вважаю, що кожна наступна влада краща за попередню. Чотири-п’ять років — це якраз той оптимальний термін, щоб зреалізувати те, що ти можеш зреалізувати. На наступний термін людина починає працювати за інерцією, у неї з’являється багато вільного часу, здібностей, щоб якісь схеми створювати для поліпшення свого особистого життя й облаштовувати собі комфорт. І це дуже згубна тенденція. Тому вважаю, що термін п’ять років одного скликання є абсолютно достатнім. Мають весь час приходити нові люди зі свіжими ідеями. Хоча у моєму випадку була пауза і я теж ніби вже свіжа людина, хай не першої свіжості, однак. Але моє повернення у цю річку можливе лише у якомусь крайньому випадку.

 

— Он Обама відбув собі два терміни — і нічого!

 

— Так це ж Америка! Це вищий пілотаж виборів. Там давно зрозуміли, що кожні чотири роки змінювати партію при владі не дуже ефективно. Краще кожні вісім років. Після 1990-го року, а може й після 1980, вже не пам’ятаю, майже всі президенти США відбули по два терміни. І там не стільки особистість президента важлива, а партія. Виборча компанія — це шоу, на якому всі заробляють. Коли всі казали, що переможе Гіларі Клінтон, я сміявся. Бо демократична партія вісім років була при владі, а республіканська відпочивала. Вони просто образяться на американський народ, якщо їм скажуть ще чотири роки відпочивати. То вже буде не за традицією американською. Тому демократи мали спокійно сприйняти свою поразку й підготуватися до того, що вони отримають перерву для підготовки майбутньої перемоги. А республіканці були абсолютно впевнені у своїй перемозі, бо їхня черга підійшла. У США усталена демократія і баланс мусить дотримуватися.

 

— Ось так від українських стандартів і метрології ми й до Трампа дійшли. Дякую, Богдане Павловичу, за цікаву розмову.

 

— І вам дякую.

 

Розмовляла Ніна РОМАНЮК



Богдан ШИБА: «У нас на майдани і на вибори ходять різні люди. І ці паралелі не перетинаються» Богдан Шиба, колишній Луцький міський голова, частий гість на сторінках «Волинської правди» і як авторитетний експерт у різних сферах , і як людина, яка має чітку громадянську позицію. Попри те, що він в останні роки ніби стояв осторонь активного політичного життя, але з головою поринув у громадську роботу, очолював громадську організацію «Лучани». Та цього місяця він несподівано став директором ДП «Волиньстандартметрологія». Про це місце колись казали «хлібне», отож ми не могли не поцікавитися у Богдана Павловича про подробиці його нового призначення. А заодно поговорили про багато інших цікавих речей.
Ніна РОМАНЮК
Теги: Соціум Політика


Заставляти дотримуватися стандартів, це будуть робити інші структури. В них обовязок знайти тих, хто ухиляється від стандарту.
15:00 25.01.17, Петро
Відповісти
Я навіть не уявляю, що Шиба буде з ними робити! Чесно, як він заставлятиме дотримуватися стандартів?
13:44 25.01.17, Богдана
Відповісти
Спокусу брати хабар в чиновників відіб*є не зарплата в понад 10 тисяч, а так як в КНР - розстріл.
12:47 25.01.17, Олег
Відповісти
Китайці можуть собі дозволити розстрілювати чиновників, в них людей мільярди. а в нас населення всієї України як в одному Пекіні.
13:34 25.01.17, Данило
Коментар:
Ваше ім`я:
e-mail:
32+16=?
Ви незареєстрований користувач, тому коментар з’явиться після перегляду модератором. Зареєструйтеся, будь ласка, щоб мати можливість залишати коментарі без модерації