Реєстрація
 Легендарна медсестра Майдану Марія МАТВІЇВ: «Із перших днів протистояння   знала, що ми  Януковича виженемо»

Легендарна медсестра Майдану Марія МАТВІЇВ: «Із перших днів протистояння знала, що ми Януковича виженемо»

11:39 17.02.2017
Знімок цієї світловолосої жінки без каски і бронежилета, яка схилилася над пораненим майданівцем і намагається йому допомогти, облетів увесь світ. Він був ще одним свідченням самопожертви українців, готових беззбройними йти під кулі снайперів заради торжества гідності та свободи. Хто вона, ця мужня жінка, яка потрапила в об’єктив відомого французького фотографа Еріка Буве? Завдячуючи журналістам та активістам через кілька місяців після Майдану її впізнали та розшукали у місті Буськ на Львівщині, де живе пані Марія Матвіїв, медсестра за професією, звичайний диспетчер Львівського обласного центру медичної допомоги та медицини катастроф. Як зізналася, вона не дуже й хотіла світитися, бо не вважала, що зробила щось героїчне. Просто виконувала свій обов’язок медика. Але її назвали найсміливішою жінкою планети , а земляки-львівяни визнали «Людиною року».

«Дивуюся досі, як люди могли жити місяцями у тому холоді?»

 

Два попередні роки вона їздила до Києва, зустрічалася з побратимами, ходила Інститутською, вдивлялася в дерева, тіла яких пошматовані слідами від куль, шукала поглядом те місце, де помирали хлопці фактично на її руках і все, що вона могла зробити — це бути поруч… На третю річницю Майдану поїхати до Києва не вдалося — кілька тижнів тому Марія впала біля своєї хати й зламала руку. Тепер сидить вдома у гіпсі й навіть це обмеження її особистої свободи сприймає як наругу над особистістю. Дякувати, що обійшлося тільки рукою, бо могло бути куди гірше. «Як казала моя бабця, що людям, те і нам, — намагається жартувати вона і в цьому загіпсованому становищі, бо була й залишається великою оптимісткою. Попри все. За три роки вона вже втомилася від уваги журналістів і публічності, що звалилися на її голову. Однак від розмови не відмовляється. Бо добре розуміє, що спогади про Майдан — це не для «галочки», а для того, щоб не впасти у відчай, не зламатися і ще раз сказати — все було недаремно.

 

На Майдані вона була звичайною робочою мурашкою у багатотисячному його велелюдді: розливала коктейлі Молотова, чергувала, надавала медичну допомогу, бігала хлопцям по каву, щоб ті на барикадах не впали від втоми. Потім їхала додому, щоб відчергувати своє чергування, побути трохи з сином і рідними. І знову поверталася, як тільки ставало спекотно у замерзлому від лютих морозів Києві. Щоб не вмерти від розпачу перед екраном телевізора. Бо там, серед однодумців, не було так страшно, як вдома чекати новин.

— На Майдан я їздила періодично, починаючи відтоді, як «Беркут» побив студентів. 1 грудня ми вже були в Києві. Їздила зі своєю сестрою. Були днів чотири – п’ять, бо на роботу треба, і так відпрошувалася, мінялася змінами. А більше я, напевне, і не витримала б.Дивуюся досі, як люди могли жити місяцями у тому холоді?Ще цілий місяць після Майдану я ходила вдома, загорнута у ковдру. І здавалося, що не можу зігрітися. Може це була захисна реакція організму на стрес.Хоча ми майже ніколи не ночували у наметах, тільки в останні дні. А так ішли відсипатися до знайомих. Удень перекимаримо, а вночі йдемо на барикади, бо на ніч завше мало людей залишалося, — згадує Марія.

 

Ввечері 18 лютого із Буська виїжджав автобус на допомогу Майдану і Марія зі своїм чоловіком Петром теж була там. Цього разу у столицю відправлялися лише чоловіки, жінок з собою не брали. За неї заступився її Петро і вона переконала, що на Майдані потрібні медики.

 

— Мене часто запитують журналісти: «Чи усвідомлювали ви, куди їдете?» Звичайно усвідомлювала. Тому й мамі своїй сказала: «Якщо, не дай Боже, зі мною щось станеться, ти мою дитину маєш поставити на ноги». Синові було тоді 12 років. Я розумію,що нічого особливого не зробила і від мене однієї ніби нічого на Майдані не залежало. Але думала так: поїду я, ще хтось, і набереться багато таких. Я ніколи не думала, що в Україні є стільки людей-однодумців. Це так класно зустріти в одному місці стільки людей, які мають з тобою однакові погляди на світ, на життя. Якось стоїмо з сестрою на Грушевського, іде чорношкірий хлопець і несе коктейль Молотова. Ми оніміли від подиву й розсміялися: «Подивися, хто відстоює незалежність України!» Або ця фантастична картинка: мітингувальники кидають у «беркутівців» феєрверки, а вони у них — гранати. «Воїни світла, воїни добра» — це якраз про це.

 

— Ви знаєте, кого 20 лютого рятували на Інститутській?

— Шкода, але з тих хлопців мало хто вижив. Знаю, що Олександр Лабецький, який отримав поранення в ногу, зараз очолює Турківську райдержадміністрацію. Той, що отримав кульове поранення в голову, це Рома Гурик, студент з Івано-Франківська. Він, на жаль, помер… Хтось із журналістів запитав мене: чи не хотіла б я зустрітися із родичами загиблих хлопців? Ні, не хотіла б. Що я можу їм сказати? Що не зробила, напевне, нічого, щоб їхню дитину врятувати? Не того, що боюся, просто не знаю, що сказати. Це так страшно…

 

— Не від вас це залежало, головне те, що ви намагалися, не шкодуючи свого життя…

— Воно то так… Та хіба рідним загиблих від того легше?

 

—А ваш син знав, як ризикувала його мама, ставши фактично мішенню для снайперів?

— Вже пізніше. Ми приїхали додому ввечері 21 лютого, а вранці 22 я пішла на роботу. І син передивлявся відео з Майдану. «Мам, що ти там робиш, там же стріляють!» А тоді страшно так не було, ніж коли дивилася ці кадри. Страхбув від того, що в центрі Києва, у центрі фактично Європи, у беззбройних людей стріляють, як у звірів на сафарі. Якась дика азійщина, не хочу образити цим словом азійські країни, навіть швидше середньовіччя якесь.

 

— Постмайданівський синдром відчули на собі?

— Трохи було. Ніби ходила на роботу, робила те, що завжди. Був період, що до своєї сумки, з якою була на Майдані, не могла доторкнутися. Потім попустило. Медиком не може бути людина з низьким психологічним порогом. Зі смертю доводилося стикатися й раніше, коли працювала медсестрою у відділенні ібачила всяке.

 

— Сьогодні багато хто починає казати, що якби не Майдан, то не було бу нас івійни, жили бсобі спокійно в своєму болоті. Що скажете цим людям?

— Майдан — це єдина подія, заради якої варто було народитися і жити. І його роль ми оцінимо не тепер, а трохи пізніше. Нехай перейде трохи часу, щоб люди бачили, що це було недаремно. Той дух майданівський, емоції словами неможливо передати. Так, втрата побратимів — то страшно. Хто б що не говорив, але ми зрушили з мертвої точки і пішли вперед, хай і міліметровим кроками. Навіть міліметр в історії країни — це дуже багато. Ну а те, що результатами Майдану знов скористалися не найкращі — так це закономірність. До влади прийшли люди, які дуже хотіли прийти, і використали для цього вдалий момент. А у нас не знайшлося свого лідера, який би взяв на себе відповідальність. Яроша ніби підтримував Майдан, але він не зумів чи не захотів. Якби сталося так, то все могло бути інакше. Можна багато говорити, як би могло бути. Є те, що є. Ми втратили шанс. І платимо за це кров’ю. Так буде до тих пір, поки не перестанемо наступати на старі граблі. Скільки разів Україна вже наступала на них, і знову продовжує.Але добре, що боремося. Бо життя в болоті застійному — ще гірше. Є люди, яким подобається жити в болоті. Та не думаю, що їх багато. А стабільність — це не завжди життя. Можна стабільно існувати і за гратами, чи ще десь. Я свободолюбива людина і ненавиджу, коли обмежують мої права, свободу. Ось навіть гіпс на руці і той обмежує, але мушу терпіти.

 

«Розумію, що війна, що горе. Але це треба пережити»

 

—В одному зі своїх інтерв’ю три роки тому ви сказали: «Важко уявити, що після Майдану хтось зможе давати хабарі». На жаль, бачимо інше: і дають, і беруть, і старі схеми працюють…

— Якщо в загальному взяти, то ситуація повторюється така ж, як і після Помаранчевої революції. Ми знову зупинилися. І не закінчили того, що почали. Але за ці три роки сталося інше: Україна як Україна відбулася.До цього ми жили собі як жили, державаіснувала на мапі світу, але більшість з нас не відчувала гордості за те, що вінукраїнець. Я навіть заздрила росіянам, що вони так гордяться своєю країною!Тепер все навпаки. Я відчула гордість за свою державу. Ми сьогодні — на передовій цілого світу! Розумію, що війна, що горе. Але це треба пережити. І, як не прикро це казати, певною мірою і війна цьому посприяла. Наше громадянське суспільство теж відбулося на Майдані, а на війні воно міцнішає. Розумію, що війна, що горе, але це треба пережити.

 

— Паростки української незалежності знову мусимо поливати кров’ю своїх патріотів…

— На жаль, така вже наша історія, така доля. Я багато думала над цим останнім часом. Так, маємо багато горя, сліз, є вдови, сироти, інваліди. Але якщо подумати, то на наших щороку дорогах гине набагато більше людей, ніж загинуло на війні, якби може цинічно це не звучало. А на Сході люди знають, за що воюють і за що гинуть. Ми мусимо пройти всі стадії розвитку держави. Олігархат, до речі, теж одна із таких стадій, як би нам цього не хотілося. Велика частина наших людей після Майдану стала на бік України, стали ще більшими патріотами своєї країни. Але більша частина людей як жила, так і живе, чекаючи милості від держави. І не знаю, що їх може змінити, якщо навіть війна не змінила. Може хіба тоді, коли матеріально стане жити краще, вони стануть іншими. Але тоді вже не про патріотизм ідеться, а про звичайне споживацтво. Ми мусимо всі усвідомити, що країна не зміниться, поки не змінимося ми. Ніколи не забуду, як ми з сестрою пішли у «Глобус» нашим хлопцям кави купити. І там стояли в черзі дві жінки, міліціонерші вони чи хто — не знаю. З якою ненавистю вони дивилися на нас! І я розуміла чому. Ми порушили їхній спокій і звичний спосіб існування. Ми змінили їхнє життя. Та не дуже змінили, як виявилося. Бо багато хто з них повернувся на свої посади. Але їм це не допоможе. Тому що немає такої сили, яка б могла здолати народ. Я в цьому впевнена. І з перших днів протистояння на Майдані я знала, що ми Януковича виженемо. Там були люди, з якими можна було гори звернути. Але це все було точково. З’їхалися з усієї країни, щось зробили і роз’їхалися. З’їхалися найактивніші, потім війна почалася, вони на фронті опинилися в числі перших. А проблем в країні не було кому вирішувати. От і маємо, що маємо. Блокада, що почалася, може не все ми знаємо і розуміємо, може справді без того вугілля з окупованих територій нам не перезимувати . Та за три роки влада могла про це подумати і про те, що там територія, яку окупував ворог. І що там живуть люди, які не хочуть України. Але це наша територія, яку ми маємо повернути — і все!

 

—А що з людьми тими робити?

— Хто хоче жити в Україні — хай живе. Хто не хоче —є Росія, величезна країна з величезною територією, безмежними можливостями — хай їдуть і живуть. Це не їхній дім. Україна для мене — мій дім. Я його хочу захищати, хочу тут жити, хочу, щоб мої діти тут жили й виховувалися. Чому у моєму домі мають жити вороги? Чемодан, вокзал, Росія — вперед! Є українська титульна нація, яка має жити на своїй землі. Нація, яка ніколи не принижувала й не принижує інших національностей. У нас і поляки живуть, і євреї, і болгари, купа національностей. І ніхто не був принижений, тільки росіяни, які мають тут все: свою мову в усіх сферах життя, школи, мають все. Нам треба просто швидше закінчити цю війну, а все решта вирішиться.

 

«Після Майдану не можу дивитися російські фільми»

 

— Прочитала, що ваше справжнє прізвище — Матвєєва, і по дідусевій лінії ви росіянка. Звідки ж той дух бунтарський у вас взявся?

—Так. Мій прадідусь був у полоні в Саратові. І взагалі з цим містом пов’язана доля багатьох моїх родичів. Це вже тут, у Західній Україні, ми стали по паспорту Матвіївими. І не лише по паспорту. Бабусина родина — українці, переселені з Польщі, хоч і польське коріння є. Я навчилася читати польською раніше, ніж українською, бо біля бабці росла. Так що в мені намішана і українська, і польська, і російська кров. Я не по крові українка, а по духу. Хоча свого часу навчалася в Росії, хлопця там мала. Дякую, що так склалося життя і я там не залишилася. Ні за що не хотіла б тепер бути росіянкою. Після Майдану не можу дивитися російські фільми. Я перестала переходити на російську, коли зі мною хтось розмовляє цією мовою, хоча раніше це було звичною для мене практикою. Я відчула, що хочу своєї мови. У нас і так багато носіїв російської. Ми мусимо захистити нашу рідну мову, бо якщо Бог її нам дав, то для чогось же він це зробив. Мова — це самоідентифікація нації, а ми її носії. І всі ми у великому боргу перед рідною мовою, яку століттями намагалися знищити поневолювачі. Мусимо її розвивати, плекати. З часом і ті російськомовні українці, які захищають сьогодні незалежність України на Донбасі, це теж зрозуміють і їхні діти розмовлятимуть українською.

 

—А з родичами стосунки підтримуєте?

— Ні з ким. Не люблю зрадників. Ненавиджу. Про що казати, коли моя рідна тітка, яка живе в Криму і яка виросла на Західній Україні, ще до Майдану казала мені: «Мы хотим в Россию. А Крым всегда был русским». Намагалася достукатися до її мізків, безрезультатно.

 

— Ви були й залишаєтеся невиправною оптимісткою. Звідки черпаєте свій оптимізм?

—Я по життю така завжди. Не можна втрачати віри. Ясно, що українцям важко сьогодні. А тим хлопцям молодим, яких війна зробила каліками, ще важче. Багато майданівців теж втратили здоров’я. Ми спілкуємося між собою, і знаю, що багато людей постраждало від тих газів, що використовувала міліція проти протестувальників. 18-20 лютого наші хлопці з Буська, які були на барикадах, отримали хімічні опіки гортані та бронхів, є 16 фактів таких зафіксованих, але документально підтвердити, що отримали вони ці проблеми на Майдані, не знають як. У когось відмовили нирки, у когось з серцем проблеми. Вони лікуються і ні на які компенсації не претендують.Ми їх на реабілітаціютрохи відправляли. А здоров’я не повернеш. І таких людей повно в Україні, якщо тільки у нашому маленькому містечку, їх стільки. Тому кажу: ми маємо руки й ноги, значить можемо давати собі раду. Тільки не опускати руки й не плакатися . Все прийде до нас. І вибори мають бути в електронному вигляді, і механізми відкликання президента і уряду мають працювати. Я з великою надією чекаю медичну реформу. Бо якщо закрутиться вона, все потроху закрутиться. Якщо маховик набере трохи обертів, далі його вже не зупинити.

— Дякую вам за щиру розмову та вашу віру в У країну!

 

Автор публікації Ніна РОМАНЮК

 

 

 

 

 

 

Фото: 1. Фотографія. Що облетіла світ. 2. Марія допомагає витягувати пораненого. 3. А в житті — весела і красива жінка.4. Німі свідки масових розстрілів на Інститутській. 5. Вони дивляться на нас з небес…



 Легендарна медсестра Майдану Марія МАТВІЇВ: «Із перших днів протистояння   знала, що ми  Януковича виженемо» Знімок цієї світловолосої жінки без каски і бронежилета, яка схилилася над пораненим майданівцем і намагається йому допомогти, облетів увесь світ. Він був ще одним свідченням самопожертви українців, готових беззбройними йти під кулі снайперів заради торжества гідності та свободи. Хто вона, ця мужня жінка, яка потрапила в об’єктив відомого французького фотографа Еріка Буве? Завдячуючи журналістам та активістам через кілька місяців після Майдану її впізнали та розшукали у місті Буськ на Львівщині, де живе пані Марія Матвіїв, медсестра за професією, звичайний диспетчер Львівського обласного центру медичної допомоги та медицини катастроф. Як зізналася, вона не дуже й хотіла світитися, бо не вважала, що зробила щось героїчне. Просто виконувала свій обов’язок медика. Але її назвали найсміливішою жінкою планети , а земляки-львівяни визнали «Людиною року».
Теги: Соціум


Дай Боже вам, Маріє, здоров*я, і велике дякую за всіх врятованих.
20:52 18.02.17, Дід Панас
Відповісти
Коментар:
Ваше ім`я:
e-mail:
32+16=?
Ви незареєстрований користувач, тому коментар з’явиться після перегляду модератором. Зареєструйтеся, будь ласка, щоб мати можливість залишати коментарі без модерації